Перший бій АТО: «Вони просто розстрілювали нас – без попередження, зі спини, з відстані десяти метрів»

Перший бій АТО: «Вони просто розстрілювали нас – без попередження, зі спини, з відстані десяти метрів»

П’ять років тому 13 квітня, після того як біля Слов’янська російські спецслужби розстріляли групу співробітників СБУ, в Україні було оголошено антитерористичну операцію.

Війна на Донбасі розпочалася 13 квітня 2014 року близько дев’ятої години ранку в селі Семенівка, що за 8 км від Слов’янська Донецької області. Того дня, коли християни всього світу святкували Вербну неділю, у зоні АТО вперше пролилася кров. Уперше в історії незалежної України на наших силовиків було скоєно замах, організований спецслужбами іншої держави.

У тому бою загинув 42-річний капітан групи А Центру спеціальних операцій при СБУ, полтавець Геннадій Біліченко. За 20 років роботи в «Альфі» Геннадій взяв участь у не менше ніж 180 операціях зі знешкодження злочинців, був нагороджений чотирма медалями та безліччю почесних грамот. Однак загинув під час виконання бойового завдання від рук кремлівських найманців.

«Мені хочеться бути слабкою жінкою. Хочеться надійного чоловічого плеча поруч, як було раніше»

– У повітрі знову пахне весною, але я вже ніколи не радітиму цим запахам, бо саме в цей час моє життя розламалося навпіл і вже ніколи не буде так, як колись, – плаче вдова офіцера Геннадія Біліченка Наталія. – Мене батюшка втішає: «Бог дає випробування сильним». А я не хочу бути сильною. Мені хочеться бути слабкою жінкою. Хочеться надійного чоловічого плеча поруч, як було раніше.

Їх познайомило небо. Це сталося в Прилуках Чернігівської області. У липні 1996 року члени полтавського авіаційно-технічного спортивно-парашутного клубу вирушили туди на збори. У цей час на ту саму базу з тією самою метою прибули й співробітники полтавської «Альфи».

– До того моменту на моєму рахунку було більше двох десятків стрибків. Парашутним спортом мене зацікавила подружка, коли ми ще до школи ходили, – згадує Наталія. – А Гена був новачком у цій справі, тому я із задоволенням ділилася з ним власним досвідом. Допомагала складати парашут. Це доля. Жити в одному місті, ходити одними вулицями – і не зустрітися… Потрібно було виїхати з Полтави за дві сотні кілометрів, щоб знайти один одного.

Гена, розповідає Наталія з теплотою в голосі, був справжнім джентльменом: на побачення приходив неодмінно з квітами. Був дуже цікавим, розумним співрозмовником, а головне – надійною людиною.

Ми одружилися через три роки після знайомства. – вдові офіцера нелегко даються спогади. – Іще до цього в моєї мами знайшли рак. І якби не Гена, навіть не знаю, як би я впоралася із цим випробуванням. Перед смертю вона сказала мені: «Я спокійна за тебе, тому що в тебе дуже хороший чоловік». Мої тато й мама обожнювали зятя. І батьки Геннадія дуже пишалися своїм сином. Він з дитинства мріяв стати офіцером і цілеспрямовано йшов до своєї мрії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Позивний Оса: як атовець бився з радіацією, сепаратистами, ДРГ і перемагає в українських судах

Наталія знала, за кого виходила заміж, тому ніколи не розпитувала Геннадія про роботу. Але їм завжди було про що поговорити. Чоловік серйозно захоплювався історією, заочно закінчив історичний факультет Полтавського державного педагогічного університету. І запоєм читав одну книгу за іншою. У «бардачку» його автівки завжди були нові історичні книги. Він примудрявся читати, навіть коли вибирався на риболовлю.

 Ми прожили з чоловіком 15 років. Тепер, коли мене накриває хвиля відчаю, я думаю про те, що була щаслива кожен день із цих спільно прожитих років. Але розумієте, без цієї людини мені не вистачає повітря…

«Що через кілька днів в Україні розпочнеться війна, ніхто навіть припустити не міг»

У свої 42, після 20 років служби в СБУ, Геннадій Біліченко, який розпочинав трудову діяльність як водій в «Альфі» і дослужився до капітана, мав право піти у відставку. Уже навіть обхідний ордер отримав на руки. Але ситуація в країні загострилася, і Геннадій Васильович залишився.

Після захоплення сепаратистами й російськими бойовиками Слов’янська туди вирушила група силовиків із центрального апарату з метою проведення розвідки. Полтавська «Альфа» забезпечувала їхню безпеку. У її складі був і Геннадій Біліченко.

Вранці 7 квітня 2014 року чоловіка підняли за тривогою, і він поїхав у чергове відрядження, яке виявилося останнім. Як завжди, він не сказав, куди вирушає, – продовжує Наталія. – У нашій сім’ї це було звичною справою, і я особливо не хвилювалася з приводу його відряджень. Удень Гена зателефонував (у нас існувало негласне правило: я його не турбую дзвінками, він сам телефонує, коли може). Я запитала, де він. «Ну, ти ж розумієш», уникнув він прямої відповіді. Я, звичайно, здогадалася, що на Донбасі, але ж ніхто тоді не підозрював, наскільки там небезпечно. Що через кілька днів в Україні почнеться війна, навіть припустити ніхто не міг.

Останній раз ми розмовляли з Геною 12 квітня ввечері. Він запитав, як у мене минув день, як Денис. Пообіцяв зателефонувати завтра, коли буде вільна хвилинка. Жодних поганих передчуттів у мене не виникло.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтер: «Ти або воюєш, або допомагаєш фронту – все, третього бути не може»

Однак наступного дня Геннадій не зателефонував. І Наталія порушила негласне правило – набрала його номер. Гудки були, проте абонент не відповідав. За деякий час повторила спробу – результат виявився той самий. Подумала: «Отже, зайнятий».

– На початку одинадцятої у двері подзвонили, – очі вдові знову застилають сльози. – Щойно я побачила багато людей у формі, все зрозуміла. Так у наш дім прийшла біда. Що було далі, не пам’ятаю.

А наступного дня в інтернеті з’явився запис телефонних розмов, перехоплених СБУ, між так званим слов’янським стрілком і його московськими керівниками, який шокував мільйони українців. «Стрілок» доповідав якомусь Олександру: «Ми не знаємо навіть, кого ми «покришили», але когось серйозного… Мої хлопці просто відпрацювали на «п’ятірочку з плюсом». У доповіді командиру диверсійної групи Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Російської Федерації ця сама людина конкретизує свій звіт: «Наша група розстріляла три автівки VIP-класу, у яких вони (керівники українських силових структур. – Прим. «КРАПКИ») пересувалися. Знищили й охорону, і тих, хто в них перебував, майже всіх».

«Я можу офіційно дати інформацію, що це глава українського Антитерористичного центру, з явним задоволенням відповідає «стрілку» московський шеф. – Аваков сказав, що його поранено. Так що ви в кого треба влучити… Ви добре відсвяткували (13 квітня була Вербна неділя. – Прим. «КРАПКИ»)».

До речі, у працівників СБУ стріляли з автомобіля «Рено» з полтавськими номерами, який належав приватній охоронній фірмі «Явір-2000», що спочатку всіх збило з пантелику. Пізніше з’ясувалося, що бойовики навмисно захопили яскравий автомобіль з логотипами українською мовою, щоб показати всьому світові: українці знищують своїх же силовиків. Водія й охоронця фірми озброєні люди відвезли в захоплений Слов’янськ, де піддали тортурам. Заручникам лише завдяки щасливому випадку вдалося уникнути загибелі. Повернувшись додому, вони розповідали, що їх захоплювали шестеро місцевих мешканців, а в підвалі прокуратури, куди чоловіків кинули після допиту, базувалися десятків три російських найманців їх видавали характерний говір, форма та зброя.

«Стріляли з автоматів АК-100, які нещодавно були взяті на озброєння російськими спецпідрозділами»

– Того трагічного дня, 13 квітня, близько дев’ятої ранку співробітники центрального апарату спільно з керівництвом Донецької обласної міліції проводили рекогносцировку (вивчення місцевості перед боєм. – Прим. «КРАПКИ»), готувалися до антитерористичної операції, розповідав автору цієї публікації на похоронах Геннадія Біліченка тодішній заступник голови СБУ генерал-майор Віктор Ягун. За 8 км від Слов’янська зупинилися поспілкуватися з мешканцями села Семенівка. У тому місці стояло багато автомобілів – і цивільних, і військових. Люди запевняли нас, що в Слов’янську зброї немає, що тут, мовляв, лише мирні демонстранти. У цей час під’їхала група чоловіків у цивільному одязі, котрі, як стало зрозуміло пізніше, доповіли терористам про VIP-автівки. Через кілька хвилин пролунали постріли. Тих, хто стріляв, було близько десятка. Вони просто розстрілювали нас – без попередження, зі спини, з відстані 7–10 м. Усі в однаковій формі російського виробництва, у такому ж однаковому взутті й спеціальних окулярах. Стріляли з автоматів Калашникова (АК-100), які лише нещодавно були взяті на озброєння російськими спецпідрозділами. Тож розповіді про те, що стріляли свої, українці, із членів «Самооборони», – це неправда. За два дні ми вже точно знали, що керував диверсійною групою Ігор Гіркін (Стрєлков), офіцер 45-го полку спеціального призначення, що базується в Підмосков’ї. Наші хлопці були розосереджені на місці й прийняли бій. Але потім під прикриттям «альфівців» змушені були відійти, залишивши дві пошкоджені автівки. У мій службовий автомобіль теж потрапило шість чи сім куль, у нього були прострелені колеса. Їхали на дисках…

Геннадій, який перебував найближче до диверсантів, отримав три кульові поранення, кожне з яких було несумісне з життям: у голову, шию й серце. Ще четверо наших людей були поранені, двоє з них полтавці. Один офіцер потрапив у реанімацію. На щастя, здоров’ю потерпілих ніщо не загрожує. Я лишився живий, тому що загинув офіцер Біліченко – справжній герой, який віддав своє життя за Україну.

Під час нашої розмови з уже колишнім заступником начальника СБУ біля свіжої могили Геннадія Біліченка я запитала в нього, скільки іноземних диверсантів було 13 квітня 2014 року в гарячих точках на сході країни і чому так довго відкладали антитерористичну операцію.

– Росіян було небагато – десь з  батальйон, тобто близько 300 осіб, відповів екс-заступник голови СБУ. А зачистки території від диверсантів і сепаратистів не проводили, побоюючись за життя мирних громадян. Вони ж у захоплених будівлях розставили газові балони й каністри з бензином. Одне потрапляння кулі – і красивий феєрверк. А ви подивіться, що роблять сепаратисти із захопленою  зброєю! Вони роздають автомати, нехай і під розписку, навіть 15-річним пацанам. У разі штурму ці хлопці загинуть першими. Ворог провокує нас, щоб ми пішли на мирних мешканців. Але цього не буде!

Чи отримає хтось покарання за смерть українського офіцера Геннадія Біліченка?  запитала я у Віктора Ягуна.

– Існують міжнародні домовленості про видачу злочинців, у тому числі й з Росією. У цьому разі є свідки вчиненого злочину і конкретні підозрювані. Генпрокуратура України порушила кримінальну справу за фактами тероризму та вбивства. Хоча це буде тривала процесуальна дія, відповів він.

Тоді ніхто не знав, що АТО, яка так і не буде офіційно названа війною, затягнеться на роки, що загинуть ще тисячі українських патріотів і тисячі стануть інвалідами. Однак немає сумнівів у тому, що на військових злочинців чекає Гаазький трибунал. Відплата рано чи пізно їх наздожене.

– Найстрашніше те, що ми не знаємо, коли цьому кровопролиттю настане кінець, журиться вдова офіцера Біліченка. –На фронті продовжують гинути люди. І за кожним з убитих – сім’ї, поламані долі.

Знаю, що ви займалися на спеціальних курсах, щоб навчитися допомагати тим, хто опинився в схожій ситуації.

– Так, мені хотілося бути корисною людям. На жаль, я виявилася неготовою надавати моральну допомогу іншим: занадто болюча ще моя душевна рана. Хоча психологічні тренінги допомогли мені вийти зі стану постійного емоційного стресу. Біль не зник, я просто навчилася жити з ним. Навколо мене багато людей, які підтримують морально: волонтери, вдови, атовці…  Трапляється, коли немає людини, то і її друзі зникають. У нас не так. Чоловікові товариші по службі намагаються витягнути нас із сином з дому. То відправлять у поїздку в якесь місто, то путівку на відпочинок запропонують, то на шашлики запросять. Навіть просто обіймуть по-чоловічому Дениса – і це так важливо. Йому вже 18, минулого року вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. Але син уже п’ять років як дорослий. Тієї хвилини, коли в нашу оселю подзвонили люди у формі, у Дениса закінчилося дитинство.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Директор збройової компанії Вадим Кодачігов: «За останні два роки нашу армію обікрали на 20 мільярдів гривень»

Фото: автор, Олеся Кучеренко

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *