Позивний Оса: як атовець бився з радіацією, сепаратистами, ДРГ і перемагає в українських судах

Позивний Оса: як атовець бився з радіацією, сепаратистами, ДРГ і перемагає в українських судах

«Коли я дізнався, за що судять «айдарівця» Миколу Лисенка, то жахнувся. З одного боку, герой, який у розпал «російської весни» не побоявся підняти прапор над окупованим Алчевськом, один з п’яти перших добровольців «Айдару», боєць, який врятував, витягнув з-під підбитого танка двох наших пацанів. З іншого – звинувачення в тому, що він нібито намагався спиляти трубу, яка стояла біля сільського меморіалу воїнам Другої світової війни та колись служила для встановлення прапорів. Такий сюжет – подарунок російському телебаченню. Але воно його не отримало. Лисенка обмовили. Ми витратили на суд довгі місяці, але домоглися виправдувального вироку», розповів «КРАПЦІ» керуючий партнер, адвокат адвокатського об’єднання «Климчук і партнери» Олександр Климчук.

Треба сказати, що в українських судах обвинувачених виправдовують украй рідко: таких менше одного відсотка. Але настільки складна перемога в суді для Миколи Лисенка лише одна з безлічі історій, у яких він бореться із системою та виграє, перемагає в, здавалося б, безнадійній ситуації.

Влітку 1986 року Лисенко був у числі перших ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Заправляв техніку, що працювала біля самого реактора та «фонила», перевищуючи всі мислимі норми. Його товариші тихо вмирали уві сні протягом року, а він вижив. Каже, що могла допомогти робота під землею, у шахті. Микола кожну зміну перекидав лопатою тонни вугілля, і надвеликі навантаження немов омолодили його організм.

Він організовував страйки в 1990-х, а у 2014-му став добровольцем «Айдару» з позивним Оса.

– Не знаю, чому мене так назвали. Але… оса хоч і маленька комаха, а постояти за себе може, – каже Микола Лисенко.

«Я бачив списки «ЛНР» на затримання. Ти в них четвертий»

Наприкінці квітня 2014-го, у розпал «російської весни» в Алчевську, Миколі зателефонував його старий товариш, котрий якимось чином дізнався про плани бойовиків.

– Коля, я бачив списки «ЛНР» на затримання. Ти в них четвертий.

Микола зізнається, що це його не здивувало. Він з 1990-х був активістом, членом «Руху», потім «Свободи». А напередодні того дзвінка «засвітився» спочатку на все місто, потім на всю країну.

Разом з іще одним активістом з Алчевська, Юрієм Асєєвим (Гуків), вони з українськими прапорами пішли на «шабаш» сепаратистів. Уявіть: стоїть на площі натовп, біснується до півтисячі людей із триколорами. Крики:

– Путін!

– Росія!

Фото: informator.media

І поруч з ними два патріоти розгортають жовто-блакитні прапори.

Нагадаємо, що це відбувалося наприкінці квітня. До того часу «тітушки» вже розгромили проукраїнський мітинг у центрі Донецька, загинуло п’ятеро патріотів. Терорист Гіркін уже захопив Слов’янськ. У ті дні там викрадали, катували, вбивали активістів.

І на мітингу в Алчевську до наших активістів одразу ж підбіг начальник поліції:

– Якщо щось почнеться, ми не зможемо вас захистити!

Микола згадує, що силовики відверто натякали на те, що їм треба піти.

«Але куди нам іти? Відповіли йому: «Ми у себе вдома!» Хоча, не приховуватиму, було страшно», – згадує Микола.

Навколо патріотів стали гуртуватися мешканці Алчевська.

– Чому вас так мало? – поцікавилися городяни й залишилися поруч з Асєєвим і Лисенко.

Поступово зібралася невелика група. Сепаратисти обмежилися криками й погрозами на їхню адресу, але до бійки не дійшло.

Через пару днів знову зателефонував Асєєв:

– Український прапор зняли з міськвиконкому. Приїжджай. Назад його піднімемо.

До того часу будівля міськвиконкому спорожніла. Озброєних ополченців у місті ще не було, але посадовці, які боялися навіть власної тіні, втекли. Зайти в будівлю було не важко. Біля входу стояла палатка з триколорами, але її «мешканці» лише проводили патріотів поглядами.

«Ми не ховалися, відкрито піднялися на дах і встановили прапор. У когось була камера. Ми зняли відео та виклали його в інтернет. А день видався ще той. У новинах: «Спалили Будинок профспілок», «У Краматорську стрілянина», «Захоплення міськвідділу в Слов’янську» і… «Над Алчевськом підняли український прапор», – згадує Микола.

Після цього треба було терміново їхати з міста. Але куди?

«На нас чекають у військкоматі»

За словами Лисенка, він не знав, куди їхати з «ЛНР». Близьких родичів і друзів в інших містах не було. І знову з’явився Юра Асєєв:

– Тут батальйон організовують. Поїхали? На нас чекають у військкоматі.

Микола Лисенко та Юрій Асєєв (Гуків)

Сіли в машину, вирушили до сусіднього Сватова. Знайшли там воєнкома. Він здивувався:

– Що ви хотіли?

– Приїхали на війну записуватися!

 – Гаразд…

Добровольців відправили на медкомісію. І почалося. В одному кабінеті:

– Ви за віком не проходите.

В іншому:

– У вас зі здоров’ям проблеми.

Зрештою з чотирьох тільки одного були готові взяти в армію.

«Стоїмо в коридорі, не розуміємо, що робити далі й навіщо ми сюди приїхали. І тут підходять двоє чоловіків у штатському. В одного відчувалася офіцерська виправка, інший здався звичайним, нічим не примітним. Але саме він завів із нами розмову: «Ви від Саші? Моє прізвище Мельничук. Я командир батальйону, що організовується. Ви до мене? Залишаєтеся?» – згадує Микола.

Так добровольці познайомились із Сергієм Мельничуком і стали п’ятьма першими бійцями «Айдару». За кілька днів під’їхали автобуси з Києва, прямо з Майдана. Прибулі й стали основою батальйону.

«Зеки поставилися з повагою, просили розповісти про війну»

31 травня проукраїнські активісти організували автопробіг з Луганської області в Харківську «Луганчани за єдину Україну». Бійці «Айдару» його супроводжували.

«У Сватовому я випадково зустрічаю старого знайомого, колишнього однопартійця з «Руху», і він мені скаржиться: «Місцеві сепари дуже сильно побили фермера, який дав грошей на те, щоб заправитися», – продовжує Лисенко.

Вирішили їхати в Троїцьке – з’ясувати, що там відбувається.

«Дісталися будинку того сепара, Саші. Постукали, зайшли. Господар, уже влаштувавшись у ліжку, щось друкує на ноутбуці. «Вас затримано!» Він слухняно встає. Ми починаємо його «пакувати», беремо те, що може довести його провину: ноутбук, телефон (пам’ятаю, ще перепитали в його дружини, його це «трубка» чи її, щоб претензій до нас не було). Виводимо на вулицю, а він… вирвався, – наш співрозмовник зітхає. – Ну, не мали ми досвіду. Ми нікого не затримували, не знали, як це правильно робити. Руки йому стягнули, але не за спиною. Тож ударив він мене зв’язаними руками так, що я через весь коридор полетів. Дружина в крик».

«Айдарівці» вирішили не нагнітати пристрасті та поїхали. При цьому взяли із собою ноутбук і телефон – те, що могло довести причетність підозрюваного до проведення так званого референдуму та до зв’язків із проросійськими бойовиками. Але на першому ж блокпості «айдарівців» затримала поліція.

Чоловік, якого вони не змогли затримати, зателефонував до міліції та поскаржився на те, що його пограбували озброєні люди. Добровольців відвезли до райвідділу. Але незабаром туди під’їхали їхні побратими. Вилучений ноутбук і телефон залишили слідчим. Миколу та його товаришів відпустили. Здавалося б, конфлікт вичерпано. Однак пізніше з’ясувалося, що тоді на добровольців завели справу та закривати її не мають наміру дотепер.

«Уже після служби я через ту історію потрапив до Криворізького СІЗО та провів там 40 днів. Зеки поставилися з повагою, просили розповісти про війну. Що я їм відповідав? Що в мене був підстовбурний гранатомет і я його дуже широко застосовував, – зізнається Микола. – Командир якось сказав: «Коля, є…ш їх!» І я є…шив».

«Вітя, не шорхайся!»

«Мене тричі намагалися взяти в полон. Першого разу наприкінці червня. Ми взяли висоту під Металістом (селище поблизу Луганська. – Прим. «КРАПКИ»). Нас відправили в «секрет». Серед ночі будить мене побратим Бача: «Дивись! Дивись!» – продовжує «айдарівець».

Він згадує, як тоді метрах у 30 від наших бійців мигонув ліхтарик російської ДРГ.

«Нас вистежили та прийшли брати серед ночі. Сподівалися, що ми спимо. Я телефоную комбату (рацій у нас іще не було): «Івановичу, бачу ліхтарики. Чітко чую, як до нас крадуться!» Але в нас тоді перемир’я було. У відповідь: «Сидіть тихо, як миші. Наказ – не стріляти. Ідіть звідти!» – емоційно розповідає Лисенко.

Погода тоді була дощова, небо затягло хмарами. Про такі ночі кажуть: «Суцільна темрява». Бійці йшли від ДРГ степом і час від часу лягали на землю, намагаючись розгледіти на тлі неба тих, хто на них полював.

«Ідемо, а вони не відстають. Ми ліворуч – і вони ліворуч. Ми праворуч – і вони туди ж, – боєць переповідає історію так, немов вона трапилася вчора. – Знайшли якусь неглибоку яму. Залягли в ній. Тиша. І лише злий шепіт когось із наших: «Вітя, не шорхайся!»

Вітя, один з бійців, намагався влаштуватися зручніше та зрадницьки шарудів ЗЗК, призначеним для захисту від хіматак.

Фото зроблене на пості під с. Металіст. Праворуч загиблий у боях командир 1-ї роти «Айдару» Філіп Слободянюк

«Вітя, матір твою, ти всіх нас здаси! Не шорхайся! – наш співрозмовник переходить на шепіт. Здається, що Оса знову в луганському степу та намагається втихомирити побратима. – Щойно ДРГ пройшла метрах у п’яти від нас, як у мене дзвінок. Я хапаю трубку. Комбат: «Оса, доповідай обстановку!» – «Щойно пройшли повз нас…» – «Зброя в них яка? Гранатомети є?»

Комбат боявся, що ДРГ піде палити нашу бронетехніку, і в ту ніч весь «Айдар» підняли по тривозі. Ворог пішов за лінію фронту ні з чим.

«Не знаю, скільки був без свідомості. У вухах шум, перед очима все пливе»

«Двадцятого липня ми взяли селище Георгіївку – передмістя Луганська. З кожним днем ​​бої ставали все запеклішими», – починає нову історію Микола.

У ті дні ВСУ й добробати звільняли Донбас. Здавалося, ще трохи – і будуть взяті в кільце Донецьк і Луганськ. Але в хід пішла російська техніка та «відпускники». Наприкінці липня під Лугутіним загине 12 «айдарівців». Напередодні тієї трагедії Лисенко дивом уникнув смерті.

«Ми рухалися, сидячи на броні танка, у бік Луганська. І раптом вибух. Напередодні я на власні очі бачив, що буває з танком, коли в нього потрапляє фугасний заряд. На моїх очах тонни заліза підняло в повітря, і танк пролетів повз на висоті приблизно чотири метри. У нього відірвало вежу. З нього падали обгорілі танкісти… Це ж яка сила вибуху була? – задумливо каже ветеран. – А нам «пощастило»: фугас вибухнув біля танка. Але мене немов здуло з броні. Прийшов до тями на землі. Не знаю, скільки був без свідомості. У вухах шум, перед очима все пливе. І чомусь погляд зачепився за наш танк. І чого я до нього тоді пішов? Але пішов. Дивлюся, притулившись до гусениць, сидять два наші хлопці. Очі скляні, не ворушаться, але живі».

Оса схопив одного за бронежилет та відтягнув убік. Повернувся за другим.

«Тільки два метри його протягнув, аж раптом танк заводиться й різко розвертається на місці: «Рррррр». Проїжджає гусеницями по тому місцю, де сиділи хлопці. Якби вони там залишилися.. »

«Пізно ввечері чуємо: щось пиляють ножівкою»

Після звільнення у 2015 році повертатися було нікуди: Алчевськ окупований. У Черкаській області в Лисенка мешкала троюрідна сестра. Вирішив поїхати до неї разом із сином.

Приїхали до села, знайшли її будинок і її саму.

– Катя, ти мене не впізнаєш? Я Коля, твій родич.

Сестрі, коли побачила рідню, відібрало мову. Не від радості. Зблідла, мало не знепритомніла від страху. Виявилося, побачивши атовців у військовій формі, вона подумала, що прийшли з військкомату за сином. Коли все зрозуміла, зраділа, дозволила пожити у своєму будинку.

«За деякий час підшукали ми собі нове житло, домовилися з господинею-пенсіонеркою про купівлю. І ось одного разу пізно ввечері чуємо: щось пиляють ножівкою, і як раз з того боку, де стояв будинок. До нього метрів 500 було, але ночі в селі тихі: це не місто. Кішка на іншому кінці села нявкне – чутно, – розповідає Микола. – Отже, пішли ми подивитися, що відбувається у дворі будинку, який зібралися купувати. Дорога пролягала через парк, повз меморіал загиблим у Другій світовій війні. І по дорозі на нас налітають двоє. Між нами відбулася… не сказати, що бійка… Коротше кажучи, один вдарив мене палицею по голові та втік. Виявляється, вони теж почули скрегіт і вирішили, що це ми пиляємо залізо біля пам’ятника».

Вранці порушили кримінальну справу. Нібито ветеран хотів зрізати труби, які колись були флагштоком (мабуть, щоб потім здати їх на металобрухт).

«При цьому дали зрозуміти, що треба заплатити й тоді справа до суду не дійде. Я одразу ж у прокуратуру: «У нас вимагають хабар». У відповідь тиша. Я в обласну прокуратуру. Теж не дуже реагують. Тим часом кримінальна справа йде повним ходом. Суддя дивні питання ставить: «Якщо ви йшли до того будинку, то чому не дійшли?» Нормально? Ось ви йдете в магазин, і дорогою на вас напали. Ви захочете потім продукти купувати? – обурюється атовець. – Зрештою пощастило з адвокатом. Олександр Климчук кілька разів приїжджав до того меморіалу. Помітив, що хтось продовжує його розкрадати, – отже, вандали на волі. Він загострював увагу на тому, що наших відбитків на ножівці не було».

У суді між адвокатом і свідками стався такий діалог:

– Ви впевнені, що саме обвинувачений пиляв ту трубу?

– Ну… Ні…

Те, що там був будинок, який ветеран хотів купити, теж стало вагомим аргументом. Не було б його, дійсно виникло б питання «Що Лисенко робив біля меморіалу серед ночі?», а так цілком зрозуміла ситуація.

«Нонсенс»

Але, зауважимо, справа про «розбій», згадана на початку, усе ще не закрита.

Александр Климчук, адвокат, юрист

«Це нонсенс – судити людей, які під час війни шукали організаторів так званого референдуму й тих, хто стояли за викраденнями та побиттям патріотів Донбасу. Є такі статті в Кримінальному кодексі, як ст. 36 «Необхідна оборона», ст. 38 «Затримання особи, яка вчинила злочин», ст. 39 «Крайня необхідність». У них закладено основні принципи кримінального права, завдяки яким усе стає логічним і зрозумілим, якщо не розглядати ситуацію вузько. З погляду слідчого, Лисенко й інші бійці незаконно заволоділи матеріальними цінностями потерпілого, незаконно його затримали, незаконно застосували фізичний вплив. Але якщо виходити з базових принципів кримінального права, то вони захищали інтереси України. Добровольці хотіли запобігти незаконним діям так званого потерпілого, врятувати солдатів ВСУ, які в подальшому могли потрапити під артобстріл через ту інформації, яку передав їм цей «потерпілий». Таке відчуття, що слідство не помітило, що на Донбасі тривали військові дії, що суверенітет України був під загрозою», – каже адвокат Олександр Климчук.

Із ним згоден і правозахисник Євген Захаров. Раніше він заявляв у ЗМІ:

Евгений Захаров, правозащитник, Харьков

«Незаконного затримання підозрюваного не було. Майно вони винесли не просто так, а за наказом командира. Я бачу, що звинувачення в розбої абсолютно необґрунтовані. Навіть якщо казати про злочин, має бути інша кваліфікація. Але по суті, там взагалі не має йтися про злочин. Якщо так підходити до добровольців, то будь-кого, хто затримував сепаратистів, зараз можна звинуватити в кримінальному злочині».

Один із фігурантів тієї «справи», Юрій Асєєв (Гуків), розповів «КРАПЦІ»:

«Далі попереднього слухання справа не зрушила. Її повернули в прокуратуру. Але якби хотіли закрити, то давно закрили б. А так це ще на п’ять років може затягнутися».

Чим займатиметься Микола Лисенко найближчі п’ять років? Каже, що задумав новий бізнес і вирішив підкорювати столицю.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *